Пізнаючи Грузію. Незвичайна Аджарія

Эта запись также доступна на: Russian

Мій тбіліський день підійшов до завершення о 22:45, коли в дорогу вирушив нічний потяг Тбілісі – Махінджаурі. Махінджаурі – це, звичайно ж, не основна мета цієї поїздки, просто поїзд безпосередньо до Батумі не доїжджає, закінчуючи свій шлях у його передмісті :). Хоча залізничні колії у місто заходять. Дещо дивно, звичайно, що місто, в якому будуються готелі найбільш іменитих світових мереж, не має власного залізничного вокзалу. Але в майбутньому все може бути. 

Як і у випадку з автобусом з аеропорту, квитки на поїзд в Грузії теж можна бронювати і оплачувати заздалегідь. Я, власне, так і зробив, замовивши на сайті квитки у вагон купе. Слід зазначити, що в Грузії не потрібно обмінювати в касі квитки, куплені заздалегідь, на повноцінні. Достатньо просто показати роздрукований на принтері папірець провіднику. Причому цей папірець за рівнем солідності і близько не нагадує квиток (мій роздрукований квиток – на картинці праворуч). Так, просто номер замовлення, час і місце відправлення, час і місце прибуття, прізвище та ім’я пасажира. Все. Далі цікавіше. Під час посадки провідник навіть в обличчя мені не подивився, просто одразу пропустив.

Хочу вам сказати, що грузинське купе і українське купе – це дві великі різниці. Наше купе – це таке купе, яке практично ніяк не змінилося з часів СРСР. Грузинське ж купе – це більш м’які сидіння, наявність підлокітників і підголівників, телевізор в купе. Коротше, просто залишилося приємне враження. Зайшов я у вагон одним з перших. І досить тривалий час в моє купе ніхто не заходив. Заходить купа народу, всі заглядають. І йдуть далі. Навіть майнула думка : «Невже я поїду сам?». Але хвилин за 15 до відправлення поїзда з’ясувалося, в чому справа. Можливо, я помиляюся, але, мабуть, в Грузії діє якесь правило, згідно з яким за появи іноземця купе блокується для місцевих жителів. Підтвердження тому – мої сусіди у купе. Першими зайшли два милих поляка, а слідом за ними – грузин. Але такий, дуже нетиповий грузинів. Такий тихий-тихий, говорить грузинською і російською. Англійської не знає – в сьогоднішній Грузії це вже дивно. Особливо після того, як я в Тбілісі часто стикався зі зворотним: багато людей знає тільки грузинську або грузинську + англійську.

Загалом, несподівано вийшло. Я очікував на безсонну ніч через поїздку в потязі з місцевими хлопцями. Але склалося інакше. На повну включив інгліш і почав спілкуватися з новими друзями-поляками. Міхал і Кася. Кася – це скорочений варіант Катажини – польського аналога Катерини. Вони приїхали в Грузію з Варшави (так-так, тому що звідти теж літає WizzAir). На відміну від мене, вони тут довше затрималися: приїхали раніше, а їхати додому збиралися пізніше. Тому, ясна річ, змогли більш повно скуштувати місцеві особливості: облазили весь Тбілісі вздовж і впоперек, спробували практично все з місцевої кухні, досхочу поспілкувалися з місцевим населенням. У принципі спілкування не особливо довго тривало: пізній час не сприяв довгим розмовам. Тому, обмінявшись контактами, ми лягли спати. До речі вночі, поки їхали, за вікном була справжня новорічна погода: дуже багато снігу, замети – просто ідилія.

Наступного дня встали рано, бо поїзд прибував в кінцевий пункт о 6:45. За планом я повинен був пройти з Міхалом і Касею до хостелу та допомогти їм почати спілкування з господарем хостелу, оскільки той не володів англійською. Але, як і все в цій поїздці, ситуація почала розвиватися не за планом. 🙂 Вийшовши з поїзда, ми, зрозуміло, відразу зателефонували господарю хостелу, паралельно відбиваючись від наполегливих спроб місцевих «покатати по всьому Батумі», «знайти житло недорого на будь-який смак», «влаштувати тур по горах» і т.п. Чоловік на тому кінці дроту явно не був готовий до конструктивного спілкування, оскільки, судячи з усього, ми його розбудили і перервали здоровий сон. З n-го разу ми йому додзвонилися. Він пообіцяв під’їхати до нас на машині. Навіщо – незрозуміло, адже судячи по карті, до хостелу йти пішки хвилин 5. Тут у гру втрутився водій таксі і почав нас переконувати в тому, що насправді вулиця, про яку йде мова, «в 3 кілометрах від вокзалу десь на горі». 🙂 Дійшло до того, що між собою почали спілкуватися Малхас (так звали водія) і загадковий господар хостелу. Господар так і не зміг нічого виразно запропонувати: він врешті-решт вже ні на дзвінки не відповідав, ні фізично ми його поруч з собою не спостерігали.

Закінчилося все тим, що поляки плюнули на Махинджаурі і вирішили ризикнути, поїхавши в той хостел, в якому збирався зупинитися я. До Батумі нас взявся довезти Малхас за 15 ларі. Загалом-то, цілком нормальна сума за 10 кілометрів шляху, ще й враховуючи, що ми були втрьох. Попутно нам провели міні-екскурсію по Махінджаурі і Батумі і прорекламували можливість поїздки на цілий день, і не просто по Батумі, а самим містом та навколишніми красотами Аджарії. Все це задоволення можна було організувати за 100 ларі на трьох. Недовго думаючи, вирішили не відмовлятися. Тим більше поляки взагалі нічого не втрачали, оскільки у них ще попереду запасний день був. А для мене це означало збільшення швидкості перегляду об’єктів. Таким чином ми і домовилися зустрітися через пару годин і відправитися у путь.

Хостел виявився вельми непоганим. «Непрошених» поляків відразу підселили до мене в чотиримісні «апартаменти»: добре, що вільного місця взимку там повно. В кімнаті два двоярусні ліжка, ніфіга не допомагає обігрівач і кондиціонер, який дівчина з ресепшна заборонила включати. Чому – незрозуміло. Втім, ми потім все одно його увімкнули, і працював він цілком нормально, в кімнаті стало помітно тепліше. Правда у всіх інших приміщеннях так і залишилося прохолодно – мабуть, все через те, що тут явно не розраховують на випадкових зимових відвідувачів. Чітко собі уявляю, наскільки там класно влітку: у кімнатах прохолодно, є розкішна тераса, закрита від вуличного шуму, і все це в Батумі…

Але у нас було далеко не літо, тому щоб зігрітися, довелося піти на кухню, щоб підзаправитись запасами їжі, які залишилися з Тбілісі, запиваючи їх гарячим чаєм. Мерзли там не тільки люди. Поки ми сиділи на кухні, з вулиці в приміщення зайшов кіт – справжня гроза місцевих авторитетів. Без зайвих прелюдій заліз до мене на коліна, пригрівся й одразу заснув. 🙂 Втім, кохання швидко минуло, коли відкрили холодильник, з якого повіяло запахом м’яска. 🙂

О десятій почалася наша імпровізована екскурсія Батумі і околицями. Вже з перших хвилин стало зрозуміло, що ще більше вражень буде, якщо сюди попрямувати в теплу пору року. Дуже багато речей взимку просто не працює: наприклад, знаменита скульптура «Алі і Ніно», ясна річ, усі фонтани. Але, тим не менше, і без цього в регіоні є на що подивитися.

Почали ми з невеличкого села Сарпі, яке примітне в основному тим, що саме тут знаходиться основний прикордонний перехід між Грузією і Туреччиною. Так, справа ледве не дійшла до Туреччини. 🙂 Завадило тільки те, що поляки змушені оформляти візи до Туреччини, на відміну від жителів більшості громадян країн СНД. А так могли б і до Ізміру докотитися… 🙂 Це до речі було абсолютно неможливо в радянський час. Зона доступності для простих смертних закінчувалася правим берегом річки Чорох. Далі починалася закрита зона, яку 24 години на добу контролював КДБ. У ті часи там постійно розміщувалися підрозділи радянської армії.

Першу зупинку робимо біля пам’ятника Андрію Первозванному, який вніс величезний внесок у справу привнесення християнства на грузинську землю. А ви ж пам’ятаєте, наскільки серйозно до цього ставляться грузини, так? Ось саме тому на «вході» в Грузію з Туреччини і з’явився цей пам’ятник, споруджений по суті в місці початку великого шляху Андрія в Грузію. Пам’ятник безпосередньо поруч з невеликим водоспадом, прямо біля батумській траси і, відповідно, прямо біля моря.

Зробивши кілька знімків на пам’ять, продовжуємо рух і через хвилин 10-15 під’їжджаємо до стародавньої фортеці в Гоніо. Приїхали досить рано, тому довелося трохи почекати, поки на роботу підтягнуться наукові співробітники археологічного музею. Не запізняться, а просто вчасно підійдуть – це ж ми занадто рано припхалися. 🙂 Поселення в Гоніо існує вже кілька тисяч років: перші люди з’явилися тут у XVII столітті до нашої ери. Фортецю збудували римляни в I столітті нашої ери в якості одного з форпостів на кордоні імперії. На території фортеці знаходиться могила апостола Матвія, якого Ісус прийняв до себе після зради Іуди.

На протязі історії фортеця неодноразово переходила з рук у руки: спочатку тут панували римляни, а вже після поділу Римської імперії – візантійці. У 1547 році фортецю захоплюють турки-османи, а вже в 1878 році фортеця разом з усією Аджарією переходить під протекторат Російської імперії. Фортецю оточують п’ятиметрові стіни загальною довжиною 900 м. Зараз у фортеці є 18 веж. Це менше, ніж було спочатку, тому що деякі вежі з часом зруйнувалися (в оригіналі було 22 вежі).

У 1994 році, зважаючи на величезне історико-культурне значення, грузинська влада оголосила фортецю Гоніо державним музеєм-заповідником. І сьогодні на території фортеці дійсно є музей, в якому наукові співробітники зібрали всі археологічні знахідки. Поляків, приміром, дуже здивували середньовічні польські монети, на яких все ще чітко видно профіль короля Сигізмунда. Хоча насправді в цьому нічого дивного немає, адже достовірно відомий період в історії фортеці, коли неподалік від неї генуезці активно вели міжнародну торгівлю.

У музеї, звичайно, було дуже цікаво, але за день хотілося як можна більше побачити, тому ми незабаром продовжили шлях. Наступна точка зупинки виявилася найцікавішою, причому навіть не стільки через місце, до якого ми прямували. Їхали до водоспаду Махунцеті, одного з найкрасивіших в Аджарії. Дорога до водоспаду пролягала через гори. І ось тут і почалися пригоди. Справа в тому, що якраз напередодні мого прильоту в Грузії різко зіпсувалася погода по всій країні (особливо в горах), пройшов сильний сніг. Стихія суттєво зачепила і Аджарію, в якій випала рекордна кількість снігу. Дуже нестандартна ситуація з огляду на те, що снігу в Аджарії в принципі не буває ніколи. Багато хто з місцевих жителів взагалі в грудні вперше побачили сніг, та ще й у такій величезній кількості. Для діток, звичайно, радість була невимовна: награлися в сніжки на рік вперед.

А нам, «північним людям» :), теж було на що подивитися. Ви, наприклад, давно бачили кучугури заввишки з людський зріст? Я бачив хіба що замети по пояс, та й то – було це в далекому дитинстві. А ось такі велетні – взагалі вперше. Щоб ви розуміли масштаб: в нормальний час дорога Батумі – Ахалцихе є двосмуговою і цілком добре справляється з потоком автомобілів – навіть влітку. Після снігопаду ж дорогу не очистили від снігу, і в результаті для проїзду автомобілів залишилася лише одна смуга. Грузини, звичайно, в цій ситуації, проявили чудеса самоорганізації і винахідливості, коли примудрялися розвести зустрічні потоки автомобілів (в кожну сторону – штук по 10 машин). І це при тому, що місця, де можна роз’їхатися утворилися далеко не усюди.

А так, якщо відкинути побутові незручності, то виникало враження, що потрапили в різдвяну казку. Навколо білим-біло, аджарські гори нагадували Альпи (зі снігом дійсно схоже), ноги западають в сніг по коліно, вузькі стежки, протоптані місцевими жителями, пальми в снігу, автомобілі, завалені снігом вище даху (!) і які абсолютно неможливо відкопати. І трактор ХТЗ, що рятує село біля дороги від раптово великої кількості снігу. Як ви розумієте, за всім цим велич водоспаду якось загубилася: в снігу він виглядає не так переконливо, як влітку.

Назад у місто ми їхали трохи довше, ніж до водоспаду, тому що кілька разів потрапляли в снігові затори, про які я згадував вище. Але так чи інакше назад ми повернулися. І насамперед вирішили поїсти. Ну як «насамперед». Цей термін передбачає швидке виконання чого-небудь, а у нас обід дещо затягнувся. Малхас нам порекомендував, як потім виявилося, не найдешевшу точку громадського харчування – ресторанчик в єгипетському стилі. Особисто я вже до того часу встиг наїстися грузинської їжі, тому замовив цілком звичайні штуки: овочевий суп, пюре, шашлик, простенький салатик з помідорів-огірків і апельсиновий сік. Мої польські друзі ще не наситилися, тому вибирали страви за принципом якомога більшої екзотичності назви. 🙂 Звичайно ж, вони консультувалися з офіціантом, але в підсумку вибрали тільки незвичайне. Пам’ятаєте, що на порції тут не скупляться? Ось і цього разу мені навалили вдвічі більше супу, ніж я здатний з’їсти і точно так само вдвічі більше картоплі і шашликів. Зрештою вийшла дивна ситуація, коли я заплатив за все 35 ларі, а наїв тільки на половину. 🙂 Але зате їісти до кінця дня вже не особливо хотілося: не дарма ж ми всі з кафе викотилися немов ті колобки.

Наступний пункт програми – переможець у номінації «Помилка дня». 🙂 Далі ми поїхали до Батумського ботанічного саду. Звичайно, в моєму житті вже подібне бувало. У березні 2012 р. я відвідав Нікітський ботанічний сад у Криму. Але там принаймні трава росла та пролісків було море. А тут – порожньо. Ходиш по саду і розумієш, що навесні тут стане ну просто дуууже гарно, а зараз усе в зимовій сплячці. Нам вручили красивий буклетик з тим, скільки класних штук є в ботанічному саду. Зокрема, сам принцип розподілу ботанічного саду на зони цікавий: весь простір розділили на понад 20 майданчиків, кожен з яких представляє флору тої чи іншої частині земної кулі. Сюди, мабуть, зуміли запхати рослини з усього світу, але уся пишність була приховано від нас зимою і товстим сніговим покривалом. Єдине, що повеселило – це велика кількість мандаринів в саду, запорошених снігом. Мала місце й велика кількість розкиданої по території мандаринової шкірки, а значить мандаринів настільки багато, що ніхто навіть і не морочиться над тим, щоб якось охороняти їх від ненажерливого рота туриста. 🙂 Загалом, повештавшись садом години півтори, ми відправилися назад у місто, до останнього пункту програми.

Власне кажучи, зараз, післе повернення додому, вже зрозуміло, що останній пункт програми повинен був бути першим і набагато більш переконливим з точки зору виділеного на нього часу. Але відразу хочу сказати, що я ні про що не шкодую і сприймаю щось не побачене як привід повернутися сюди знову – коли та ж погода буде краще, і на більш тривалий термін. Наостанок Малхас доставив нас до початку Батумській набережної, точки, звідки проглядається багато нові пам’яток міста. Бачили і пам’ятник Алі і Ніно. Ніякого враження не справив, бо Алі і Ніно мають рухатися один до одного, а без цього дивитися на конструкцію не дуже цікаво. Зате якщо повернутися в іншу сторону, то відкривається прекрасний вид на нову архітектуру Батумі.

На передньому плані розташувалася знаменита вежа «Алфавіт». Це конструкція, схожа на молекулу ДНК, на спіралі якої вибиті всі 33 літери грузинської абетки. Грузинська мова до речі дуже стара. З’явилася приблизно в V столітті і, зазнавши протягом історії ряд змін, дожила до сьогоднішнього дня. Разом з величчю грузинської мови вежа відображає також певний вакуум, який настав у країні з відходом команди президента Саакашвілі. Адже в основному за його ініціативою в країні і з’явилися нові архітектурні деталі. Зараз вежа порожня і закрита для відвідувачів. У куполі вежі є простір, в якому раніше планувалося відкрити ресторан. Наразі ж подальша доля цього унікального простору залишається незрозумілою.

Зовсім поряд знаходиться найвища будівля Кавказу – Батумський технологічний університет. Цей 200-метровий хмарочос – це яскравий представник авангардної архітектури нової Грузії. Будівля вирізняється незвичайним структурним елементом – оглядовим колесом, інтегрованим в площину будівлі на 100-метровій висоті. Наскільки я зрозумів, колесо повинно було розташуватися поряд з університетським кампусом. 🙂 Тому можете собі уявити, наскільки пречудовими були б студентські перерви між парами. 🙂

Планувалося, що університет стане найавторитетнішим навчальним закладом регіону, викладання буде вестися тільки англійською мовою. Дипломи нового вузу мали б стати рівноцінними дипломам провідних американських вишів. Рік навчання мав коштувати 12000 доларів – космічна за грузинським мірками сума. Але важливо пам’ятати, що вища освіта – не найсильніша риса Грузії, тому уряд щорічно виділяє кращим випускникам шкіл гранти на безкоштовне навчання за кордоном. Аналогічним чином планувалося організувати навчання кращих студентів в Батумі. Тим більше якість викладання незначно б відрізнялося від закордону: планувалося запросити до викладання представників Гарварду, Оксфорду, Кембриджу, Массачусетського технологічного університету.

Все це пишу в умовному способі, оскільки проект університету Батумі на сьогоднішній день заморожений. Розкішна в архітектурному плані башта пустує, студентів немає. І чи з’являться вони в майбутньому, ніхто не знає. Адже справа не тільки в красивому будинку, яке по суті – це красива обгортка до більш глибоких перетворень в освіті. А наразі більшість передумов для появи навчального закладу нового типу в Грузії зникла. Як на мене, це найболючіша втрата останніх років для країни. Причина проста – країна позбулася одного з найпотужніших інструментів побудови власного майбутнього.

З освітою не склалось, але готельєри встигли. У Батумі встигли зайти або знаходяться в процесі входу практично всі провідні світові готельні мережі. Тут є свій Hilton, Kempinski, Sheraton, Radisson Blu. Останній знаходиться біля набережної. Набір сервісів традиційний для готелів такого класу: 168 комфортабельних номерів з панорамними вікнами, два ресторани, кілька басейнів. І все це обійдеться гостю від 135 до 335 доларів за ніч в залежності від категорії номера.

На цьому наша поїздка по Батумі підійшла до завершення, але Малхас наостанок всерйоз перейнявся тим, як я буду діставатися із Батумі до аеропорту. Кілька разів пояснив йому, що я на карті все подивився, і знаю, що від хостелу легко дійти пішки до місця виїзду, що все буде гаразд, що я встигну… Але грузинська гостинність не знає кордонів. 🙂 Ми спеціально під’їхали до туристичного центру. Там нам не змогли прокоментувати, що це за такий автобус возить людей в аеропорт. Підійшли навіть на ресепшн в Radisson Blu. Там дівчина теж не змогла нічого сказати. Закінчилося все тим, що ми набрали гарячу лінію транспортної компанії, і там Малхасу все пояснили грузинською мовою. Тільки після цього він заспокоївся. 🙂 Загалом, дещо незвичне таке ставлення, десь навіть надмірно, але все одно приємно.

Оскільки сам Батумі я нормально подивитися не встиг, я планував зробити це ввечері, пройшовшись по місту з фотомашиною. Але і тут мене чекав сюрприз. Причина – мої криві руки. Впустив фотоапарат, який впав на підлогу за старим добрим принципом Простоквашино: але не ковбасою вниз, а об’єктивом вниз. Результат аварії – пошкодження байонету об’єктива. Зрозуміло, що про вечірню фотосесію довелося забути. Але нічого: все, що не робиться – все на краще. Після повернення додому об’єктив побував в ремонті, в якому йому не тільки замінили байонет, але і зробили профілактичне чищення від пилу. Те ж саме зробили і з самим фотоапаратом. Загалом, одні плюси. 🙂

А вечір в Батумі теж не минув даремно: я з польськими дружбанами поповнив запаси провізії перед від’їздом додому. А потім за чаєм пішла цілком душевна розмова. З’ясували, що в Польщі немає такого поняття як карамельна цукерка, тому ми домовилися, що в нашу наступну зустріч в Польщі або в Україні я обов’язково притарабаню харківських карамельок. Про українські цукерки в Польщі до речі дуже добре відгукуються. Кася запевнила, що українська кондитерка дуже цінується в Польщі, оскільки, по-перше, її важко дістати через митні обмеження Євросоюзу та України (див. непідписання угоди про Асоціацію з ЄС, так-так), а, по-друге, якість продукції на порядок вище. Оцінити це поляки можуть тільки тоді, коли їх українські друзі завозять в країну цукерки в невеликих кількостях, щоб і в Польщі народ міг пригоститися.

А наступного дня – підйом о пів-на п’яту, ранній автобус до аеропорту, кілька годин очікування. І ось він – все той же літачок, який через кілька хвилин забере мене додому. Грузія, до нових зустрічей! Сподіваюся, мої позитивні почуття до тебе взаємні! 🙂