Екскурсія на Чорнобильську АЕС. Побачити все на власні очі

Эта запись также доступна на: Russian

26 квітня 1986 р. … Ця дата стала поворотною в долі 50 000 чоловік, які проживали в містах Чорнобиль, Прип’ять, а також в навколишніх селах. У цей день сталася найбільша за всю історію атомної енергетики катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції. Історія цієї трагедії в загальних рисах відома кожному жителю України: достатньо сказати, що всім тим, хто навчався у школах після 1986 р., в тому або іншому вигляді розповідали про катастрофу на 4-му енергоблоці ЧАЕС, про страшні наслідки не стільки самого вибуху, скільки розповсюдження смертельної радіації, її впливу на стан здоров’я ліквідаторів аварії та жителів нинішньої зони відчуження.

Хочу сказати, що одна справа – почути це від вчителя або просто від знайомих, прочитати про це в газеті або журналі, побачити фотографії звідти. Інша справа – побачити все це своїми очима. Саме це мені і вдалося здійснити на минулих вихідних завдяки “Екстрім-групі” (Дніпропетровськ).

Збір учасників екскурсії було організовано на залізничному вокзалі в Києві. Там на нас вже чекало 2 автобуси, які і відправили нас на екскурсію, яка в підсумку виявилася серйозніше будь-якого реаліті-шоу.

Невдовзі після катастрофи на Чорнобильській АЕС навколо станції було встановлено так звану 30-кілометрову зона – територію, населені пункти в межах якої підлягали повній евакуації. Також було організовано суворий дозиметричний контроль транспорту, що в’їжджає в межі зони відчуження (так називають цю територію). Протягом 10 років після аварії рівень радіації в 30-км зоні істотно знизився, у зв’язку з чим тут з’явилися перші туристи, які проникали сюди нелегально. Чорнобильську зону відкрили для всіх бажаючих тільки в 2010 р. Втім, українська влада періодично, з поясненням і без пояснення причин, закриває доступ у зону. Так, зона була закрита для загалу з червня по грудень 2011 р. у зв’язку із судовим спором між МНС та Генпрокуратурою України. Остання подала протест на наказ МНС щодо правил відвідування зони відчуження. Чинні на даний момент правила відвідування зони були затверджені в грудні 2011 р.

Перед в’їздом безпосередньо до Чорнобиля ми зробили зупинки на двох КПП: “Дитятки” (в’їзд в 30-кілометрову зону навколо АЕС) і “Лелюки” (на в’їзді в 10-кілометрову зону). Вже після в’їзду в зону відчуження до нас приєдналися екскурсоводи.

Масштаб бедствия, произошедшего 26 лет назад, начинаешь осознавать в полной мере уже после выезда из Чернобыля, когда автобус проезжает мимо заброшенных деревень Лелёв, Копачи. Понимаешь, что когда-то здесь был полноценный населённый пункт, кипела жизнь. Ведь виднеются дома людей, автотранспортные предприятия, больницы, школы, детские сады. А потом вспоминаешь, что перед всем этим за долгие годы уже успели вырасти не просто заросли, а просто-такие огромнейшие кусты и полноценные деревья. Вся эта выросшая растительность – наиболее красноречивый признак, символ того горя, с которым столкнулись люди. Буквально за считанные часы многие из них потеряли всё: здоровье, какие-то планы на жизнь, перспективы. О потерянном имуществе даже и говорить не приходится: по сравнению с более важными вещами это кажется незначительным. Достаточно представить себя на месте этих людей. Наверняка ведь многие родом из вот таких сёл и городков, как здесь. Ну или по крайней мере родственники в таких живут. Вот и представьте, что совершенно внезапно, непонятно почему, вам говорят, что надо съехать. Причём обязательно бросив всё и взяв с собой только какую-то еду. Становится жутко.

Масштаб лиха, що сталося 26 років тому, починаєш усвідомлювати повною мірою вже після виїзду з Чорнобиля, коли автобус проїжджає повз покинуті села Лелів, Копачі. Розумієш, що колись тут був повноцінний населений пункт, вирувало життя. Адже видніються будинки людей, автотранспортні підприємства, лікарні, школи, дитячі садки. А потім згадуєш, що перед усім цим за довгі роки вже встигли вирости не просто зарості, а просто-таки величезні кущі і повноцінні дерева. Вся ця нова рослинність – найбільш красномовна ознака, символ того горя, з яким зіткнулися люди. Буквально за лічені години багато з них втратили все: здоров’я, якісь плани на життя, перспективи. Про втрачене майно навіть і говорити не доводиться: у порівнянні з більш важливими речами це здається незначним. Досить уявити себе на місці цих людей. Напевно багато родом з ось таких сіл і містечок, як тут. Ну або принаймні родичі в таких живуть. Ось і уявіть, що абсолютно раптово, незрозуміло чому, вам кажуть, що треба з’їхати. Причому обов’язково кинувши все і взявши з собою лише якусь їжу. Стає моторошно.

Коли я вже повернувся додому, то з допомогою інтернетівських супутникових знімків подивився на ті місця, які ми проїжджали. Картина, хочу сказати, не менш вражаюча: посеред лісу ви бачите по суті величезний пустир, на якому від колишніх сіл залишилися тільки дороги. В тій ситуації цілі села пускали під екскаватори, оскільки буквально будь-які наземні об’єкти представляли небезпеку для життя через високий рівень накопиченої радіації.

Після нетривалої поїздки ми все ж дісталися до “винуватиці” особливого статусу розташованої навколо місцевості – Чорнобильської АЕС. Зупинка була зроблена біля відвідного канал, що призначений для відведення нагрітої води від реактора. Вже звідси відкривається гарний вид як на той самий 4-й енергоблок, так і на 5-й і 6-й енергоблоки, які вже ніколи не будуть добудовані.

До речі, відразу хочу сказати, що погода в день поїздки якнайкраще відповідала настрою місцевості, в яку ми потрапили. Суцільна хмарність періодично змінювалася яскравим сонячним світлом крізь хмари. Разом з незвичайним яскраво-блакитним небом все це створювало дещо апокаліптичний настрій.

Буквально за 10 хвилин дісталися безпосередньо до в’їзду на Чорнобильську АЕС, де з оглядового майданчика на відстані буквально пари сотень метрів можна було спостерігати знаменитий чорнобильський “саркофаг ” (об’єкт “Укриття”). Незважаючи на закриття станції у грудні 2000 р., тут все ще працює дуже багато людей. Адже зупинка АЕС – це досить тривалий процес. Крім співробітників самої станції, високий рівень активності проявляє французький консорціум Novarka. По всій території ЧАЕС в достатку розвішена реклама компанії, яка в 2009 році виграла тендер на будівництво нового саркофага на ЧАЕС вартістю 550 млн. доларів. До речі сам процес теж наочний: новий саркофаг будується прямо навпроти старого.

Заключительный, но, на мой взгляд, наиболее интересный пункт поездки – это заброшенный город Припять – город-спутник ЧАЭС, построенный специально к её открытию. На момент аварии  в городе проживало 50 000 человек. На самом деле количество людей не очень большое, но для них по тем временам были созданы очень хорошие условия для жизни. В небольшом городке функционировало целых 15 детских садов, 5 школ, 25 магазинов, 27 заведений общепита на 5 535 посадочных мест, 10 спортзалов, 3 бассейна. Такими показателями даже сегодня могут похвастаться далеко не все считающиеся благополучными города. Помимо сухих числовых показателей Припять, как и другие атомограды, до катастрофы отличалась исключительно хорошей экологической обстановкой. И. Иванов так описывает типичный город атомщиков (это можно отнести в т.ч. к Припяти)

Заключний, але, на мій погляд, найцікавіший пункт поїздки – це покинуте місто Прип’ять – місто-супутник ЧАЕС, побудоване спеціально до її відкриття. На момент аварії в місті проживало 50 000 осіб. Насправді кількість людей не дуже велика, але для них у ті часи були створені дуже гарні умови для життя. У невеликому містечку функціонувало цілих 15 дитячих садків, 5 шкіл, 25 магазинів, 27 закладів громадського харчування на 5 535 посадочних місць, 10 спортзалів, 3 басейни. Такими показниками навіть сьогодні можуть похизуватися далеко не всі міста, що вважаються благополучними. Окрім сухих числових показників Прип’ять, як і інші атомогради, до катастрофи вирізнялася виключно гарною екологічною обстановкою. В. Іванов так описує типове місто атомників (це можна віднести в т.ч. до Прип’яті):

Уявіть: чудовий сосновий ліс, тінисте шосе – раптово лісові велетні відступають в сторони і вперед видаються міські багатоповерхівки – багато будинків, і без усякого переходу – ніяких там бараків, традиційних складів і брудної промзони в якості прелюдії до власне житлових кварталів. Своєрідне місто майбутнього – екологічне і з усіма зручностями, – вийшов з під’їзду і прямо в ліс потрапляєш.

Вся ця ідилія була зруйнована вщент 27 квітня 1986 р., коли влада оголосила про евакуацію міста. Евакуація проводилася за допомогою величезної кількості автобусів з навколишніх населених пунктів, в т.ч. з Києва. Було заборонено брати з собою особисті речі, багато людей евакуювалися буквально в домашньому одязі. З метою недопущення паніки населення запевняли, що евакуація тимчасова, і через 3 дні люди зможуть повернутися додому. В реальності ж люди виїжджали назавжди… З причини настільки швидкої евакуації місто зберігся практично в незмінному стані на момент аварії. Коли знаходишся тут, то здається, що час зупинився. Як висловився один з наших екскурсоводів, “Прип’ять – це такий собі заповідник совка”. Вивіски на будівлях, дорожні знаки, телефонні будки, відділи в місцевому універмазі (який дуже схожий на сучасні супермаркети), атракціон “Машинки”, оглядове колесо в парку – все не змінюється ось уже 25 років. Побачене тут, звичайно, дуже вражає і змушує задуматися про те, що в цьому житті дійсно цінно. Адже ми сьогодні так часто не цінуємо речі, що здаються природними: здоров’я рідних і близьких, відчуття дому, своєї квартири, можливість нормально їсти, спати в теплому ліжку врешті-решт.

Глибоко переконаний, що це місце має відвідати якомога більша кількість людей, щоб скласти повноцінне уявлення про трагедію на ЧАЕС – не тільки з розповідей знайомих або з прочитаного в інтернеті, а постоявши безпосередньо біля зруйнованого енергоблоку і пройшовшись вулицями міста-примари – Прип’яті…

Більше фото дивіться на Facebook та В контакті.

І наостанок – знайдене на просторах інтернету показове відео про Прип’ять до і після катастрофи. Обов’язково перегляньте: